Ізраїльський сходознавець про фільм NAZA: чому своїх таврують першими

Директор Центру близькосхідних досліджень, який сам називає себе сходознавцем, розмірковує про єврейську інтелектуальну традицію та її місце у світі. Він нагадує, що більшість імен, якими пишається все людство — від Ейнштейна та Спінози до Ганни Арендт і Прімо Леві — творили саме в межах універсалізму.

Ключем до цієї традиції автор вважає досвід «чужинця»: євреї століттями були чужими в багатьох суспільствах, і саме тому їхня думка постійно поверталася до цієї теми. Мартін Бубер із його філософією діалогу «Я і Ти» та Емануель Левінас будували етику на відповідальності за Іншого. Левінас, за словами автора, прямо виводив її з біблійного «люби чужинця, бо сам був чужинцем у землі Єгипетській».

Але ця лінія ніколи не була єдиною. Юда Галеві в «Кузарі» писав про вроджену божественну якість євреїв, недоступну навіть прозеліту, — і там обраність постає не метафорою, а ієрархією походження. «Танья» пішла далі, наділивши єврея й нееврея різними типами душі. Автор наголошує: це не маргінальний курйоз, а канон, який досі вивчають у релігійно-сіоністських єшивах. На нього ж спирається месіансько-націоналістична теологія рава Цві Єгуди Кука, що живить сучасний поселенський рух.

Те, що сьогодні відбувається в праворадикальному ізраїльському дискурсі, автор називає не винаходом, а реваншем цієї другої лінії. Відбувається перехід від єврейства як ор ла-гоїм — світла для народів — до єврейства як замкненої територіальної корпорації. У такій системі агава ле-ісраель, любов до своїх, із природного почуття стає єдиною визнаною етичною межею.

Коли спільнота таврує своїх же журналістів, які намагаються показати трагедію Іншого, вона де-факто каже: ці цінності гарні для зовнішнього світу, але не для нас, бо ми в стані війни. Автор називає це небезпечною пасткою, адже етичне суспільство перетворюється на групу, що живе за принципом «наша правда понад усе».

Універсалізм, підкреслює він, ніколи не був слабкістю. Саме завдяки тому, що єврейська думка пропонувала універсальні рішення — права людини, психоаналіз, розуміння коріння насильства — вона й мала таку повагу у світі. Тепер же минуле залишають як травму, щоб виправдати нинішню ситуацію, а універсалізм оголошують наївністю або загрозою національній безпеці.

Будь-який голос, що показує гуманістичний вимір трагедії, маркують як самоненависницький. Приклад — творці документального фільму NAZA про систему ліквідації цивільних у Газі. Автор вважає це спробою викинути за борт спадщину інтелектуалів, які сформували сучасну цивілізацію, і називає дистанцію від ідеї універсальної справедливості до ідеї власної винятковості дуже короткою. На його думку, це чи не найбільша зрада традиції, що вела діалог зі світом, а тепер замикається в коло й лається на весь світ, аби не бачити страждання Іншого.

Тим важливішими є голоси, які діють всупереч. Те, що всередині ізраїльського суспільства та світової діаспори досі лунають ті, хто опирається спрощенню — попри тиск і остракізм, — свідчить: велика універсалістська традиція ще не розгромлена. Вона просто знову опинилася в ситуації, де за неї доводиться боротися.

Наостанок автор зауважує гірку іронію: серед таврувальників трапляються люди, які підписують свої тексти російським клеймом — «автор є іноземним агентом».