«Дау» і Венеція: чому фільм про Ландау викликає суперечки

Ілля Хржановский задумав свій «Дау» двадцять років тому. Син відомого радянського аніматора Андрія Хржановского, випускник ВҐІКа, він після дебютної короткометражки й кількох продюсерських проєктів узявся за мегаломанське кіно. Заради нього в Харкові звели павільйон площею 1,2 гектара.

Харків обрали не випадково: саме там працював інститут Фізтех, де кілька років провів Лев Ландау. Його Хржановский і заявив своїм героєм. Ініціативу підхопили російський олігарх Сергій Адоньєв і Міністерство культури України, якому автор згодом чи то повернув, чи то не повернув його частку фінансування. Попередні частини проєкту мали гучну пресу, а відзнятий матеріал показували в паризькому Центрі Помпіду. Паралельно режисер встиг попрацювати в Києві арт-директором приватного Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», діяльність якого активісти різко критикували. Найбільше обурення викликали не залучені російські олігархи, а задекларовані наміри перетворити місце трагедії на імерсивний атракціон.

Сам режисер каже, що досліджує тоталітаризм. Але постає питання: тоталітаризм радянський чи абстрактний? У першому випадку митцю йдеться про конкретну епоху, конкретну ментальність і типові обставини, а висновок постає з мистецьких засобів. Так працюють «Бляшаний барабан», «Мефісто» чи «Хрустальов, машину!». У другому випадку автор бере вигадану модель, абстрактний часопростір і видає притчу — як «1984», «Метрополіс» чи «Бразилія». Хржановский декларує перше, натомість реалізує друге.

Фільм заявляли як байопік, де зазвичай припустимі домислювання й імпровізація довкола реальних подій. Але тут усе інакше: «будь-які збіги з реальними героями і подіями випадкові» — і принципово. Прототип Дау — Лев Давидович Ландау, один із найвидатніших фізиків минулого століття, нобелівський лавреат, учень Бора, приятель Ейнштейна, Гейзенберґа й Дірака, на короткий час в'язень НКВД, один із творців радянської атомної бомби, дотепник і улюбленець жінок. Для Хржановского остання риса виявляється чи не єдиною, вартою уваги: коли Ландау нарешті з'являється в кадрі, аж у третьому фільмі проєкту, його особистість вичерпується сексом.

Режисер загалом схиблений на сексі серед радянських людей. Його персонажі — суцільні аб'юзери й збоченці, надто коли йдеться про чекістів. Це неправда. Радянські люди були полохливі, а в плотському сенсі поготів. Так, Лаврентій Берія та ще деякі чини НКВД-КҐБ відзначалися темпераментом і користувалися владою, але загалом така поведінка не віталася. Будь-який співробітник спецслужб середньої чи нижчої ланки побоявся би стосунків, які могли стати компроматом. Автор весь час змішує карти: коли зручно — описує реальний Совок, коли вигідно — умовну Океанію. Тому справжнє чудовисько, КПРС, у сюжеті взагалі не задіяне.

Вигаданий інститут не займається теорфізикою — у кадрі дивні експерименти над людьми, практично неуявні в реальному СРСР. Після Другої світової дослідження в біології та фізіології були небезпечною територією через ідеологічні догми, так звану «лисенківщину»: необережний крок означав арешт. А домішки окультних практик — просто анекдот. На фасаді інституту — скульптура з серпа, молота й людського мозку. Совітськими очима це політична диверсія.

Найбільше враження справляє бесіда Ландау і Крупиці (мається на увазі Петро Капиця, теж фізик і нобелівський лавреат). Першого грає Теодор Курентзіс, російський дириґент грецького походження, другого — Анатолій Васильєв, відомий московський театральний режисер. Кожен у своїй галузі має досягнення, але обидва не Спінози. Діалог двох геніїв скидається на зустріч двох міських божевільних.

Ніхто не вимагає від митця детально відтворювати характер чи біографію прототипа. Але сенс звернення саме до нього має читатися. Нам пропонують вигадані жахи з вівісекторськими експериментами, хоча реальність Ландау й решти учасників «атомного проєкту» набагато жахливіша, хоч і прозаїчніша. Досить згадати «Опенгеймера» Крістофера Нолана, де персонаж мучиться докорами сумління. Чи відчували сумніви батьки радянської бомби? Автору байдуже.

Враження таке: колупатися в справжньому житті йому нецікаво. Цікаво грати в ляльки, але з бюджетом і бажано, щоби потім у Помпіду. Високохудожня попса й майстерна імітація емоцій. А в підвалинах — звичайна глухота. Зірка не бажає роздивитися банальність зла, буденність злочину, нудність ницості. Тому й потрібен весь цей зоопарк.

Увесь проєкт подається як дослідження тоталітаризму взагалі й радянського, точніше російського, зокрема. Це означає, що західна авдиторія знову нічого не зрозуміє про природу російської влади й держави, про імперський комплекс, про те, з чого росте нова небезпека для Європи. Вони шукатимуть карикатурних монстрів, а диявол носить обличчя нехитрого чиновника, слухняного бюджетника, сліпого члена виборчої комісії, хлопця, який за мільйон пішов нас убивати. Вані зі Пскова. Сірого полковника можна вбити, Ваню — ні.