«На зближення»: шість історій молодих режисерів про те, як бути поруч

Проєкт «Українська нова хвиля» з'явився на межі 2012–2013 років. Тоді Довженко-Центр почав регулярно виводити в прокат дебютні короткометражки, які вже встигли засвітитися на фестивалях, але майже не мали шансу дійти до широкого глядача. За ці роки змінювалися назви едицій, теми й сам український кінематограф, а принцип залишався незмінним — зафіксувати покоління в момент, коли воно тільки формує власну кіномову.

У старих випусках сьогодні легко впізнати ранні роботи тих, хто згодом визначав обличчя українського кіно: Павло Остріков («Ти – космос»), Дмитро Сухолиткий-Собчук («Памфір»), Ірина Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин»), Ольга Журба («Пісні землі, що повільно горить»). Тож «Нова хвиля» поступово стала не лише майданчиком для дебютантів, а й архівом, який щороку фіксує, про що молоді автори знімають і якою бачать країну навколо себе.

Нова едиція «На зближення» зібрала дебютні, студентські та перші професійні роботи зовсім молодої генерації. Шість фільмів загальною тривалістю 96 хвилин поєднують документалістику, анімацію, експериментальне та ігрове кіно. Усі вони обертаються навколо одного питання: як зближуватися з іншими людьми у суспільстві, для якого війна, втрата, тривога й відчуження стали повсякденністю.

Відкриває альманах дев'ятихвилинний фільм Єлизавети Ігнатьєвої «Тепер все» — розповідь-спогад про Нову Каховку, місто дитинства. У пам'яті воно завжди літо: абрикоси вздовж вулиць, руді черепичні дахи, кам'яні вишиванки на будинках, Каховська ГЕС, яку будував дідусь. Режисерка викладає цей світ із чорно-білих фотографій, архівних записів та власного закадрового голосу. Це не універсальний пам'ятник зруйнованому місту, а дуже приватне перебирання уламків пам'яті. Місто ще існує на карті, але те, до якого можна було повернутися у власне дитинство, залишилося лише на світлинах.

Георгій Гогатадзе пропонує майже шість хвилин психоделічного ляльково-анімаційного досвіду — «Котик та Песик шукають дім». Двоє найкращих друзів люблять мультики та пластівці з молоком, доки повінь не позбавляє їх дому. Далі починається щось значно дивніше, ніж дитяча казка: українська мова тут звучить так, ніби слова вимовляє Google Translate, і для цього сюрреалістичного світу така неприродність навіть пасує. Стрічку можна сприймати як химерну історію про втрату дому й потребу триматися разом, а можна просто дозволити їй відбутися у вашій голові без зайвих спроб раціоналізації.

«Природний баланс» Олександра Миронюка починається як документальний фільм про самотність. Молодий режисер шукає героя і знаходить літнього чоловіка, який начебто чудово відповідає задуму. Проте що довше триває зйомка, то очевидніше: самотність не обов'язково приходить зі старістю, а документаліст іноді знаходить перед камерою лише дзеркало. Молодий автор приходить до старшої людини з готовою темою і впевненістю, що знає, про що зніматиме, а натомість розуміє щось неприємне про себе. Найточніше цю різницю між романтизацією творчості й реальним життям герой описує приблизно так: у шість років ти «творчєскій рєбьонок» — іди малюй, не заважай; у п'ятнадцять — просто дивний; а у двадцять уже режисер — вимкни камеру. Роль молодого документаліста виконав Григорій Наумов — актор театру імені Лесі Українки, який колись починав із серіалу «Секс, Інста і ЗНО», а тепер знявся у фільмі Валентина Васяновича «За Перемогу!», відзначеному на фестивалях у Торонто та Одеському міжнародному кінофестивалі, та в короткому метрі Павла Шпегуна «Тиша», що здобув відзнаку на Венеційському кінофестивалі цього року.

Найбільш експериментальна робота збірки — «Креветки, Вимикач, Бичок і Пляшечка» Ольги Пирожик, яка також виступає під музичним псевдонімом Olha Vitenko / VITENKO. Дві сестри вирушають у нічну подорож, яка швидко перестає підкорятися нормальній логіці. Реальність розпадається на образи, спогади й сюрреалістичні асоціації, а мандрівка перетворюється на рух крізь втрату, пам'ять і спроби хоч за щось зачепитися, коли звичний світ вислизає з-під ніг. Назва передає цю логіку точно: чотири випадкові предмети звучать як перелік речей на столі після вечірки, але всередині фільму стають орієнтирами в реальності, яка постійно змінює форму.

У «Прелюдії» Аліни Панасенко героїня їздить воєнним Києвом і непомітно знімає на телефон чоловіків. Мета цілком практична — знайти компанію на одну ніч. Потенційних претендентів вона роздивляється з вікна таксі, оцінює, відкидає і їде до наступного, наче свайпає у дейтинговому застосунку. Але незрозуміло, чому дівчина наполегливо просить у них не соцмережі, а номери телефонів. Випадкова зустріч із військовим поступово змінює тональність: легка гра починає викликати незручність, а перше враження про людину виявляється очікувано неправильним. Зближення тут починається не тоді, коли люди опиняються поруч, а коли перестають сприймати одне одного як зручний набір характеристик.

Завершує альманах «Комендантська година» Єлизавети Топтигіної. Молода фотографиня затримується під час експедиції, не встигає повернутися до міста й залишається на придорожній зупинці перед комендантською годиною. Там вона зустрічає хлопця, який святкує день народження, і двом незнайомцям доводиться разом шукати, де перебути до ранку. Війна тут присутня у правилах пересування, але перестає бути єдиною темою життя: люди однаково знайомляться, дратуються, бояться, закохуються, говорять дурниці й шукають когось, із ким можна пережити хоча б одну ніч.

Саме це об'єднує шість дуже різних фільмів. Молоді режисери вже не намагаються в кожній історії безпосередньо пояснити війну — вона настільки глибоко вросла в їхню реальність, що може бути зруйнованим містом, комендантською годиною, випадковою зустріччю з військовим або просто невидимою причиною того, чому люди так відчайдушно шукають близькості. «На зближення» цікава як портрет покоління, для якого війна — не просто травма, а середовище існування. А хтось із цих авторів за кілька років, можливо, повезе свій повний метр у Канни, Берлін, Венецію чи Торонто. Поки ж вони знімають про пластівці з молоком, випадкові зустрічі, дешеві готелі, самотніх чоловіків і міста, в які можна повернутися лише у власній пам'яті.