«Resident Evil: Оселя зла» Зака Креґґера: як звичайний кур'єр виживає в Раккун-сіті

Серед шанувальників відеоігор давно ходить напівжарт про прокляття, яке нібито тяжіє над кіноадаптаціями улюблених франшиз. Винятки трапляються, але здебільшого в серіалах — як «Останні з нас» — або в анімації, як «Аркейн» чи «Каслванія». Значно частіше ігри переносили на екрани невдало, і це лише зміцнювало стереотип про їхні нібито безглузді сюжети та однобоких персонажів.

Яскравий приклад — доля «Оселі зла». Японська серія фактично створила піджанр survival horror, але для кіноглядачів вона довго асоціювалася з Мілою Йовович, яка бігає по стінах і стріляє вогнем з очей, стаючи з кожною стрічкою небезпечнішою за самих зомбі. Навіть після завершення циклу Пола В. С. Андерсона (не плутати з режисером «Примарної нитки») фанатам не дали спокійно видихнути: у 2021 році Netflix випустив «Ласкаво просимо у Раккун-сіті» з Каєю Скоделаріо, який формально був ближчим до першоджерела, але кращим фільмом не став.

Тож коли за адаптацію взявся Зак Креґґер, автор «Варвара» та «Зброї», у франшизи з'явився реальний шанс. Частина фанатів уже встигла обуритися недостатньо шанобливим, на їхню думку, ставленням режисера до сюжету оригінальних ігор — дискусія дійшла до того, що Креґґер заявив, ніби більше не працюватиме з франшизою. Попри це, його версія виявилася не лише найкращою адаптацією відеогри останніх років, а й одним із найпомітніших горорів.

Стрічка вміло балансує між жахами та чорним гумором, і саме тут вона несподівано близька до других «Зловісних мерців» Сема Реймі. Протагоніст — звичайний медичний кур'єр у виконанні Остіна Абрамса — реагує на пекло навколо не пафосом, а цілком людськими емоціями: зривами голосу, недоречним сміхом, панічними спробами переконати себе, що «все під контролем». Ці моменти працюють, бо виглядають природно: у екстремальній ситуації людина рідко поводиться як кіношний супергерой.

Різниця між героями принципова. Еш із «Зловісних мерців» — самоіронічний мачо з бензопилою замість руки. Герой «Оселі зла», навпаки, вразливий і чуйний: його страх і спроби захистити інших відчуваються щирими й близькими до того, як відреагувала б звичайна людина, раптом опинившись у будинку, де стіни дихають смертю, а з пащі пса можуть вирости мацаки.

Візуально стрічка теж влучає в нерв. Дизайн зомбі перегукується з класичним «Щось» Джона Карпентера: тіла виглядають не просто мертвими, а спотвореними, адже щось чужорідне буквально вивертає їх ізсередини. Це вже не шаблонні «ходячі трупи», а справжній бодигорор — вологий, неприємний, вигадливо органічний.

Глядачам варто врахувати: це не черговий психологічний горор із глибоким підтекстом і монстрами-метафорами, що лякають радше значенням, аніж виглядом. Паралелі між страхом дорослішання та буквальним кінцем світу тут є, але Креґґера цього разу більше цікавить сама історія. Тож він з ентузіазмом проливає в кадрі сотні літрів штучної крові, а все, чого торкається головний герой, вибухає чи мутує в жаске місиво кінцівок та кишок. Комусь це здасться огидним, комусь — гідним продовженням традиції горорів 80-х із їхнім прямолінійним насильством, чорним гумором і джампскерами.

Найбільша заслуга Креґґера — у тому, як він відтворює атмосферу оригінальних ігор. Детального переказу сюжету, знайомих героїв чи заплутаного лору про корпорацію «Амбрелла» тут немає, хоча відсилань чимало: від друкарської машинки й патронів бренду Heavyfield до жарту про набридливі замки, що намертво замикають усі ворота та двері.

Натомість виникає відчуття, ніби сам сідаєш за одну з перших частин Resident Evil: із затриманим подихом заходиш у темну кімнату, очима шукаєш силует монстра чи блиск патронів на підлозі, а серце скаче від кожного скрипу. Навіть постійні розмови протагоніста із самим собою нагадають власний внутрішній монолог кожному, хто переконував себе пройти ще одну локацію. Саме ця невблаганна напруга, яку не руйнують ні жарти, ні знайомий світ, ні навіть повна необізнаність глядача з першоджерелом, — головна перемога стрічки.