«Останній нащадок Землі»: антиутопія, яка наздогнала свій 2027 рік

Двадцять років тому на екрани вийшла одна з головних антиутопій століття — «Останній нащадок Землі» Альфонсо Куарона. Події стрічки розгортаються в недалекому майбутньому: діти не народжуються вже вісімнадцять років, держави розпадаються, а Велика Британія стає фортецею в облозі, переповненою біженцями.

У центрі сюжету — апатичний клерк у виконанні Клайва Овена, який любить випити і вже давно розчарувався в житті. Саме йому доручають вивезти з країни молоду жінку, яка посеред загального безпліддя несподівано завагітніла. Від цієї, здавалося б, буденної місії може залежати доля всього людства.

Попри визнання кіноманів, які одразу побачили в ній майбутню класику, стрічка провалилася в прокаті. Знята видатним оператором Еммануелем Любецкі так, ніби це воєнний репортаж, вона була жорсткою, депресивною і водночас незабутньою.

Сам Куарон наголошував, що не знімав футурологічний прогноз — радше проєкцію сучасності на двадцять років уперед. І хоча до тотального безпліддя світові далеко, загальні тенденції автори відчули напрочуд точно.

За даними ООН, глобальна народжуваність знизилася приблизно до 2,2 дитини на одну жінку. Станом на вересень 2025 року 55% країн уже перебувають нижче рівня простого відтворення населення, а в кожній десятій із них показник упав нижче 1,4. Серед причин демографічного спаду UNFPA називає дороге житло, економічну нестабільність, непевність із роботою та кар'єрою, відсутність партнера і страх перед майбутнім.

Ще точніше фільм уловив нерв доби масової міграції. Наприкінці 2025 року у світі налічувалося 117,8 млн вимушено переміщених людей, із них 41,6 млн — біженці. Це майже кожен сімдесятий мешканець планети.

Куарон також угадав, що світ майбутнього житиме в режимі перманентного надзвичайного стану. У стрічці суспільство майже звикло до терактів, воєн, біженців і дедалі жорсткішого поліцейського контролю — катастрофа перестає бути головною новиною і стає частиною повсякденності.

Сьогодні триває повномасштабна війна в Україні, війни на Близькому Сході, у Судані та М'янмі. Торік збройні конфлікти фіксували в 49 країнах, а Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру оцінює кількість загиблих у війнах 2025 року приблизно у 238 тисяч — один із найвищих показників останніх років.

Люди в цьому світі їздять на роботу в метро, купують каву, вечеряють і займаються буденними справами, поки навколо вибухають бомби. А коли в новинах повідомляють, що чергова країна поринула в хаос, просто перемикають канал.

У фільмі Британія зберігає порядок ціною жорсткого контролю, концтаборів і насильства. Але думка режисера цікавіша за саму диктатуру: коли люди починають боятися хаосу більше, ніж несвободи, репресії легко виправдати необхідністю зберегти нормальне життя. Сьогодні демократичні інститути слабшають у багатьох країнах, і за даними Freedom House рівень глобальних свобод знижується вже двадцятий рік поспіль.

Щоб світ зробив останні кроки до показаної антиутопії, достатньо, аби кілька тенденцій збіглися в часі: тривале падіння народжуваності й старіння населення, кілька великих воєн одночасно, нові потоки біженців, кліматичні потрясіння, економічна стагнація, чергова епідемія, подальше послаблення міжнародних інституцій — і згода суспільства заради безпеки поступово відмовляти дедалі більшій кількості людей у їхніх правах.

Своєрідну репетицію людство вже пережило під час пандемії COVID-19: за кілька тижнів закрилися кордони, звичний простір свободи різко звузився, а надзвичайний режим став частиною повсякдення.

Тому головна фантастична ідея стрічки — тотальне безпліддя — читається як метафора втрати майбутнього. Люди перестали народжувати дітей і разом із цим втратили звичку думати про власне завтра. Саме тому вони майже нічого не створюють із думкою про наступний день — лише намагаються зберегти те, що залишилося від колишнього світу.

Коли закінчиться війна, нам теж доведеться заново вчитися думати не лише про завтрашній день. Бо найстрашніша повоєнна антиутопія — це країна, яка перемогла, але розучилася жити майбутнім.