Перше українське кіно: як народжувалося і чому майже не збереглося

Перші українські фільми виросли не з порожнечі, а з перетину театру, ярмаркової культури та нової технічної дивини, що стрімко змінювала погляд на світ. Початки пов'язані з Катеринославом (нинішнім Дніпром), де 1911 року кіноательє Данила Сахненка зафільмувало гастролі театральної трупи Миколи Садовського. Паралельно в Одесі кіновиробництво також набирало обертів — саме це місто стало одним із головних осередків, де кіно швидко перетворилося на масове мистецтво.

Ранні стрічки не були лише розвагою. Вони вбирали сценічну пластику, локальні сюжети та міську модерність, тож поруч із театральною грою у кадрі з'являлася документальна уважність до реальності. Дослідники бачать у цьому багатоголоссі доказ окремішності українського кінопроцесу ще до його поглинання радянською системою.

Серед того, що знімали, вирізнялися три магістралі. Перша — перенесені на плівку театральні вистави, вже знайомі глядачам. Друга — етнографічні та побутові сюжети, які фіксували звичаї, одяг, типажі та ритм життя провінції. Третя — короткі розважальні стрічки, адже раннє кіно часто було ярмарковим видовищем.

Збереглися лише рідкісні фрагменти того світу. Одні з найвідоміших робіт — епічна «Запорізька Січ» та екранізація «Наталки Полтавки» 1911 року з Марією Заньковецькою, зняті Сахненком. В Одесі ж творив Петро Чардинін: його психологічні драми «Мовчи, грусте, мовчи» та «Останнє танго» 1918 року запам'яталися завдяки королеві німого екрана Вірі Холодній.

Чому ж майже нічого не вціліло? Причин багато, і вони склалися в ланцюг. Плівка була крихкою, легко горіла та псувалася без належного зберігання. Додалися війни, революції, евакуації студій та розпорошення копій між архівами. У перші десятиліття кінематографа культури системного збереження не існувало — навіть у Британії інституційне збирання фільмів почалося лише у 1935 році. В українських землях, розірваних політичними бурями, шанси врятувати стрічки були мізерними.

Найбільшої ж шкоди завдало переписування історії після 1917 року. Радянська система поглинула частину дореволюційної кінематографії, розчиняючи місцеві традиції у союзній оптиці. Українське кіно дорадянської доби сприймали лише як передмову до «справжнього» радянського. Сьогодні ж відкривається інша картина: до 1917 року українське кіно, хоч і не було індустрією в сучасному сенсі, мало корені, географію, персоналії та культурний нерв — задовго до того, як кінотворчість перетворили на ідеологічну машину.