«Це і моя війна»: історія німецької доброволиці, яка загинула за Україну

Савіта Діана Ваґнер не мала українського коріння. Єдина дитина в родині, вона вивчала медицину, а потім математику, була щасливо одружена. Здавалося, ніщо не віщувало, що її життя змінить війна в Україні.

Після початку повномасштабного вторгнення жінка власним авто вирушила до України, приєднавшись до волонтерів. Вона перевозила медичне обладнання, возила закордонних журналістів на звільнені території Київщини та Чернігівщини. Усе змінив візит до щойно звільненої Бучі — побачивши наслідки російської окупації, Савіта вступила до Сил оборони.

З позивним «Змійка» вона служила бойовою медикинею на передовій у третій «інтернаціональній» роті батальйону «Карпатська Січ». Рідним казала, що перебуває за 50 км від лінії зіткнення. Правду знали лише чоловік Карл і приятель Марк, колишній американський військовий.

2 лютого 2024 року біля села Макіївка на Луганщині, повертаючись із врятованим побратимом, Савіта загинула від вибуху міни.

Увесь час в Україні «Змійка» вела блог у Tumblr. Після її смерті на основі цих записів у Німеччині видали «Щоденник російсько-української війни (2022—2024)». Цього літа книга вийшла в українському перекладі у видавництві Ігоря Савчука.

У щоденнику — багато відвертих роздумів. Савіта писала, що саме в Україні вперше зрозуміла, що таке справжній страх: «Одного разу я так злякалася, що мене мало не знудило від страху. Потім якось вдалося опанувати себе: “Якщо ти зараз утратиш самоконтроль, то дуже скоро помреш, тому тримай себе в руках і зосередься”». Вона зізнавалася, що раніше, ще в Німеччині, кілька разів боялася за життя, але ніколи — до такої міри.

Фільм «Чому Савіта Ваґнер воювала за Україну» починається з візиту мами Савіти, Урсули Ваґнер, до Києва. Вона презентує українське видання щоденника, зустрічається зі студентами КНУ імені Тараса Шевченка, відвідує могилу доньки, отримує її посмертну нагороду — «Лицар Карпатської Січі». У стрічці також згадують Савіту врятований нею колумбійський доброволець і її командир Руслан Андрійко. Фільм озвучено німецькою з українськими субтитрами.

«Я так привʼязалася до України, ніби ми тепер сестри», — писала Савіта. Її історія — про те, як чужа війна стає власною.