«Золотий лев» для «Невідомої жінки» та скандал навколо «Дау»: яким був 83-й Венеційський кінофестиваль

Цьогоріч Венеція майже обійшлася без гучних прем'єр великих студій — натомість на Лідо повернулися режисери, чиїх робіт чекали роками. Журі на чолі з акторкою й режисеркою Меггі Джилленгол роздало нагороди 12 вересня, і головна з них поїхала до дансько-єгипетської постановниці Мей ель-Тухі.

Її фільм Woman Unknown («Невідома жінка») — єдина стрічка основного конкурсу, знята одноосібно жінкою. Історія молодої покоївки в Данії після закінчення нацистської окупації: героїня готується до шлюбу з багатим роботодавцем, але приховує стосунки з німецьким солдатом. У часи, коли жінок, яких підозрювали у «співпраці» з окупантами, публічно принижували, це минуле загрожує зруйнувати її майбутнє. Головну роль зіграла Матильда Арсель — вона отримала Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль. Ель-Тухі у промові назвала свій фільм розповіддю про «жіноче тіло як поле битви й суспільну справу» та про невидимих жінок історії. Журі, яке ще на початку фестивалю гостро говорило про системну нерівність у фінансуванні жіночого кіно, заперечило політичний підтекст вибору, сказавши, що стрічка «пробиває, немов лазер». Ель-Тухі стала восьмою жінкою-режисеркою з «Золотим левом» за всю історію фестивалю — після Лори Пойтрас у 2022-му та Марґарете фон Тротта, яка отримала нагороду ще 1981 року за фільм Marianne and Juliane.

Поруч із цим іранське кіно знову заговорило про опір. Алі Асґарі привіз A Bit of Light («Трохи світла») — історію лікаря, якого арештували й позбавили практики; він планує самогубство, але день із родиною повертає йому сенс жити. Частину зйомок вели в Тегерані, частину — в Стамбулі, а матеріал потайки вивозили з країни. «У нашій країні все, що ми робимо, стає політичним актом. Кіно — потужний засіб опору», — заявив режисер. У секції Orizzonti показали Falling House («Дім, що падає») Мохсена Ґараеї про родину, чий будинок мають знести в межах «розвитку». Обидва режисери живуть у вигнанні.

Фестиваль відкрила стрічка Денні Бойла Ink («Чорнило») — драма про те, як Руперт Мердок (Ґай Пірс) 1969 року купив британський таблоїд The Sun і разом із редактором Ларрі Лемом (Джек О'Коннелл) перетворив його на наймасовіше видання країни. Бойл уперше привіз фільм до Венеції, і ця картина задала тон фестивалю, який художній директор Альберто Барбера назвав найполітичнішим. Поруч показали психологічний трилер «Праймтайм» із Робертом Паттінсоном у ролі ведучого контраверсійної передачі «Спіймати хижака», який у прямому ефірі звинувачував потенційних педофілів — один із чоловіків скоїв самогубство під час спроби його затримати. Критики вже пророкують Паттінсону «Оскар».

Мартін Макдона повернувся з Wild Horse Nine («Дикий кінь номер дев'ять») — чорною комедією про агентів ЦРУ в Чилі напередодні перевороту 1973 року. Джон Малкович, який грає ексцентричного агента, отримав Кубок Вольпі за найкращу чоловічу роль; у стрічці також знялися Сем Роквелл, Стів Бушемі та Паркер Поузі, а глядачі влаштували 14-хвилинну овацію.

Сильним вийшов документальний блок. Oasis: Don't Look Back in Anger Ділана Саузерна й Вілла Лавлейса про реюніон-тур братів Ґаллаґерів 2025 року зворушив навіть журналістів — щоправда, Ліам і Ноел, отримавши овацію на Лідо, пропустили власну пресконференцію. Алекс Ґібні привіз майже чотиригодинний Musk — портрет найбагатшої людини світу, який розвінчує міф про «сучасного Леонардо да Вінчі». Сам Маск назвав роботу нудною спробою зіпсувати його репутацію, а режисер розповідав, що колишні колеги мільярдера боялися свідчити через страх помсти. Найгучнішою ж стала NAZA Юваля Абрахама й Рейчел Сзор, співавторів No Other Land: знятий таємно на дахах Тель-Авіва на свідченнях 24 ізраїльських військових і розвідників, він отримав Спеціальний приз журі та рекордні 25 хвилин овації. «NAZA» — військовий акронім для «супутніх втрат». Реакція ізраїльської влади була жорсткою: міністр культури заявив, що проситиме позбавити документалістів громадянства, а начальник Генштабу почав розслідування проти військових, які дали свідчення.

Лі Чхандон після восьмирічної паузи привіз Possible Love («Можливе кохання») і отримав гран-прі журі. Історія двох подружніх пар переплітається навколо наслідків масових звільнень і страйку 2009 року — фільм про класову нерівність, травму праці та роль кіно. Хірокадзу Корееда показав Look Back («Озирнись») — екранізацію історії Тацукі Фудзімото про двох дівчат, яких об'єднала манга, зняту на 35-мм плівку. Стрічка зібрала гран-прі журі та нагороду FIPRESCI.

Українська присутність була скромною, але помітною. Короткометражна драма «Тиша» — режисерський дебют актора Павла Шпегуна — змагалася в Orizzonti Short Films і здобула нову відзнаку Airone della Laguna — International Collateral Award, запроваджену цьогоріч для «сміливих нових голосів із національних кінематографів, що розвиваються»; Шпегун став її першим лауреатом. У 15-хвилинній історії про близькість, втрату й мовчання зіграли Григорій Наумов та Іоланта Богдюн. У Giornate degli Autori показали повнометражний дебют Микити Гібаленка «Камуфляж» — про Віталія, який навчається в Мюнхені, куди після 24 лютого 2022-го приїжджають його мама й сестра в статусі біженок. У Venice Immersive представили звукову інсталяцію «Спомини» Софії Булгакової, створену з метрів ізоляційних труб, знайдених на амстердамській верфі, де працювали українські робітники; до неї додали аудіоверсію щоденника покійної Катерини Савенко з Маріуполя.

Але були й сумні сюрпризи. Найгучніший скандал розгорнувся навколо Dau Іллі Хржановського — багаторічного проєкту про фізика Лева Ландау, знятого в Харкові у 2008–2011 роках. Стрічка отримала «Срібного лева» за режисуру, а українське МЗС і Міністерство культури різко виступили проти її участі в конкурсі. У спільній заяві йшлося про колишнє фінансування від санкціонованого російського олігарха Сергія Адоньєва та про участь актора-диригента Теодороса Курентзіса, який отримав російське громадянство від Путіна і не засудив війну. Хржановський відповів, що бажає Україні «врятувати країну і виграти цю війну», а фінансування від Адоньєва припинилося ще 2019 року; він також стверджував, що відмовився від російського громадянства і живе в Німеччині. Водночас журналісти «Слідства.Інфо» отримали дані МВС РФ, за якими російський паспорт режисера досі чинний і жодних відомостей про інше громадянство немає. Художній директор фестивалю Альберто Барбера захищав стрічку як антитоталітарну, наполягаючи, що це «не російський фільм і не пропутінська пропаганда». До творців також неодноразово лунали звинувачення в атмосфері тотального контролю та сексуального насильства на майданчику.

Отже, 83-й фестиваль запам'ятався не студійними гігантами, а поверненням важливих митців, несподіваним тріумфом жіночого погляду та питаннями щодо того, чи однаково прискіпливо журі дивилося на різні антидемократичні режими. «Золотий лев» для Woman Unknown, овації для NAZA, скандал навколо Dau і роботи Лі Чхандона, Корееда, Бойла й Макдони показали: кіно на Лідо досі вміє бути дзеркалом світу — болючим, красивим і недосконалим.